БИТВА НА СИНІЙ ВОДІ (ЯК БІЛОРУСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО ВИЗВОЛИЛО УКРАЇНУ ВІД МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОГО ЯРМА)

alherd_198Битва на Синій Воді 1362 року з’явилася одним з найбільш значних подій військово-політичної історії Східної Європи періоду середньовіччя. Її наслідки мали величезне значення для народів, що населяли землі нинішньої України і Білорусі. Однак мало хто з наших сучасників знає що-небудь конкретне про цю битву.

У літописах містяться лише короткі згадки про битву на Синій Воді. Так, у літописі Красиньського є запис: «Коли пак князь великыи Витовт поехал з Литвы до великого Луцка, a князь великыи Олькгирд пошол в поле з литовским воиском и побил татаров на Синеи Воде, убил трех братов, татарьских князеи, Хачебея, Сакутлубуга a Дмитрея. A тыи тры браты, татарские князи, отчичи и дедичи Подолское земли были, a заведали от них отаманы, a приежчаючи у отаманов дань бирали c Подолское земли» [1]

У Густинському літописі зазначено: «лето 6780. Ольгерд победил трех царьков татарских и с ордами их, си есть Котлубаха, Качзея, Дмитра, и оттоли от Подоли изгнал власть татарскую. Сей Ольгерд и иные русские державы в свою власть принял, и Киев под Федором князем взял, и посадил в нем Владимира сына своего, и начал на сими владеть, им же отцы его дань давали» [2]

Польський історик-хроніст Матей Стрийковський у своїй роботі «Хроніка Польська, Литовська, Жамойтська і всієї Русі» (1582) теж згадав про розгром татарського війська на берегах одного з приток Південного Бугу.

Більш детальні відомості можна знайти в роботах російських і українських істориків М.М. Карамзіна, В.В. Антоновича, М.С. Грушевського. До даної теми звертався один з найвидатніших дослідників історії Великого князівства Литовського М.К. Любавський, який опублікував в 1910 році «Нариси історії Литовсько-Руської держави до Люблінської унії включно».

«У Подолії кочували три орди татари. У 1362 Ольгерд здобув блискавичну перемогу над трьома татарськими князями Кічібеем, Кутлубуга, Дімітреем на берегах річки Сині Води. Потім проник в Тавриду і зруйнував Херсонес, де захопив багато скарбів. Тоді ж вся Подолія була приєднана до Великого князівства Литовського, а слідом за тим підкорилося йому і Київське князівство без бою» [3].

І все ж, битва на Синій Воді довгий час перебувала в тіні інших історичних подій. У радянський період на цю тему було накладено свого роду «табу». Про неї воліли не згадувати. Історія ВКЛ розглядалася в ті роки виключно в контексті «боротьби білоруського та українського народів проти польсько-литовських феодалів» і «за возз’єднання з Росією». Будь-які спроби відхилення від офіційного курсу відкидалися як «антинаукові».

У наші дні інтерес вчених до походу князя Альгерд проти ординських татар в 1362 році і битві на Синій Воді посилився. Так, білоруський історик, професор А.П. Грицкевич в «Енциклопедії ВКЛ», зазначив: «У битві біля Синіх Вод 1362 (князь Ольгерд) розбив війська трьох татарських ханів. У результаті цієї перемоги під татарського гніту були звільнені Київська земля, де князем був посаджений Володимир Ольгердович, Волинь і Поділля. Українські землі надовго увійшли до складу ВКЛ» [4, ст. 223].

post-9474-1350378394У тому ж томі енциклопедії кандидат історичних наук Г.М. Саганович, посилаючись на дослідження В.В. Антоновича і Ф.М. Шабульдо, пише: «Битва була головною подією в наступі ВКЛ на підпорядковані татарам землі південно-західної Русі. У 1362 році великий князь литовський Альгерд, використавши поліпшення відносин з Польським королівством та Німецьким орденом, виступив проти ординського панування в межиріччі Дніпра і Дунаю. Військо було зібрано в Білорусі і значно поповнено ополченцями з Волині та Київщини. Восени Ольгерд з військом рушив з Києва до Західного Поділля» [4, ст. 333].

Таким чином, основні події традиційно локалізуються в західній частині Поділлі. Битва ж відбувалася чи то на річці Синюсі поблизу Тарговіце, чи то на річці Снивода. Відстань між цими двома річками становить близько 300 км.

Досі шлях військ ВКЛ і місце битви точно не встановлені, не підраховані сили протиборчих сторін.

«Скільки істориків намагалися реконструювати динаміку бойових дій в той літній день 1362 на полях біля Синіх Вод (…), але кожен у своїх пошуках потрапляв у такі складності, що потім виникала нова версія, не схожа на ту, про яку йде мова» [5, ст. 61].

У Поділля через Волинь

alhierd_bigІсторичні назви не завжди збігаються з сучасними. Ми виходимо з того, що Подолія – ​​це територія нинішніх Вінницької та Хмельницької областей України. Розглянемо можливі варіанти руху військ Ольгерд на Поділля.

Перший варіант призводить більшість істориків: з Литви в Київ, звідти через Канів, Черкаси та Тарговіце (Ф.М. Шабульдо припускає, що Тарговіце можна ототожнити з Ябу-городом, які перебували в басейні Південного Бугу) – у Дике поле, до річки Синюсі.

Похід через Овруч та Житомир представляється малоймовірним. Шлях в цьому випадку пройшов би через малозаселені райони, до того ж розорені татарськими набігами. Ольгерд прекрасно розумів, що йти в Дике поле, не маючи можливості поповнювати в населених пунктах запаси провіанту для людей і корми для коней – значить приректи затіяне підприємство на провал.

Варіант маршруту, пропонований нами, такий: з району Новогрудку, через нинішнє білоруське Полісся до річки Снивода, в район села Уланове. Якщо припустити, що військо ВКЛ йшло цим шляхом, то Київ, Канів та Черкаси виключаються.

Більш конкретно, шлях самого Ольгерд виглядав наступним чином: Вільня – Новогрудок  - Слонім – Пінськ – Любартов – Луцьк – Уланове.

У Києві тоді сидів татарський баскак з гарнізоном, а княжив якийсь Федір, татарський ставленик. Шлях через Київ повністю виключав момент раптовості, могла завадити облога міста. Ґрунтуючись на ряді непрямих даних, ми вважаємо, що Ольгерд прийняв рішення йти на Поділля через Волинь, де княжив його брат Любарт. Це був економічно розвинений регіон, що раніше належав Великого Князівства Галицькому, зі значним населенням, з численними джерелами води і луками, де можна було пасти коней. Крім того, даний маршрут забезпечував певну скритність пересування, оскільки вихідні райони зосередження військ перебували на значній відстані від татарських володінь.

Що стосується Києва, то Ольгерд дійсно зайняв це місто, але – на нашу думку – не до бою, а після нього.

***

До середини серпня в прикордонних з Волинню районах Литви зібралися практично всі хоругви ВКЛ. Збір військ, поза всяких сумнівів, відбувався в умовах секретності, бо це умова Альгерд завжди дотримувався неукоснітельно.В кінці серпня в Любартовим війська стояли вже в повній готовності, але серед них ще не було самого Альгерд.

Великий князь вийшов з Вільні в середині серпня з добре навченим кінним військом чисельністю приблизно 5000 вершників, не рахуючи челяді. У землях Новогородка і Пінська до Альгерд могли приєднатися близько 15 тисяч воїнів і обоз. До них треба додати ополченців з Волині – від 8 до 10 тисяч чоловік.

 Білоруські вчені (К. Тарасов, С. Панов, І. Гімпель, Г. Малишев) вказали на так званий «Чорний шлях». Це один із шляхів набігів татар на Литву з південного напрямку. Чорний шлях проходив через Подолию біля Вінниці, через річку Снивода (у районі села Уланів), далі через річку Случ біля Луцька, між Брестом і Пинском.

 Ми можемо обґрунтовано припустити, що князь Альгерд використовував для пересування військ саме татарський Чорний шлях. Невеликі відстані між містами Волині робили похід менш важким. 1 вересня 1362 військо ВКЛ виступило з міста Любартов [6] в напрямку до річки Снивода, назва якої пізні хроністи спотворили в більш зрозуміле – Синя Вода.

Розмірковуючи про вибір місця, найкращим чином підходить для битви, великий князь обрав район нинішнього селища Лозна на річці Снивода. Ольгерд особисто оглянув так звану «підкову», утворену вигином ріки, а також обривисті берега струмка Батіжок, що впадає в річку. Ця ділянка ідеально підходив для битви. Особливості рельєфу місцевості природним способом посилювали позицію.

Повідомлення про битву в цьому місці міститься в Никонівському літописі (1420):«Тогоже літа Литва, яка взяла Коршево, багато лиха сотвориша князь великий литовський Ольгерд Гедимінович Синю воду і Білобережжя повоева».

Татарські хани, дізнавшись із запізненням від своїх шпигунів про похід війська ВКЛ, з усією поспішністю зібрали сили і рушили назустріч ворогу. Вони хотіли якомога раніше перехопити Ольгерд і розгромити його в рішучому битві, щоб врятувати від захоплення Поділля – найцінніше своє володіння в Правобережній Україні (нагадаємо, що південніше простягалося безлюдне Дике поле).

Імовірно, татарські орди з’явилися на підступах до Сниводі в середині вересня 1362. Український вчений, академік Дмитро Яворницький (1855-1940), автор низки статей, присвячених битві на Синій Воді, писав: «Три хана привели три орди. Кожна орда могла виставити близько 30 тис. воїнів і прислугу. Таким чином, литовцям (білорусам і українцям-ред.) протистояла стотисячна армія. Військо у Ольгерда було менше» [7].

Напередодні …

bitva-na-sinih-vodah-jak-ukraina-zvilnilasja-vid_11Ольгерд вдало вибрав місце для битви. У «підкові» річки Снивода є поле, рівне як стіл, довжиною близько 4 км і шириною 1-1,5 км. Зараз його називають Улановим – за назвою села за рікою. Річка Снивода неглибока і неширока, але в районі Уланова поля, злившись з річкою сальнічкі, вона утворює великий плесо. Низький берег плеса (з боку поля) заболочений. Більш високий берег (з боку села Уланове) крутий і глинистий. Ці особливості берегів сильно ускладнили б атаку татарської кінноти в разі її виходу в тил литовського війська.

Враховуючи можливість прориву татар в іншому місці, великий князь передбачив варіант відходу основних сил через брід.

Чисельність воїнів у хоругвах війська ВКЛ становила в той час до 3000 у кінних хоругвах, близько 4000 в піших. На Сниводі у Ольгерд було 3 піші хоругви (до 12 тисяч чоловік) і 3 кінні (близько 9000), разом – близько 21 тисячі. Крім того, під початком іншого його сина – відомого нам під християнським ім’ям Володимир (це він став князем Києва), було від 8 до 10 тисяч волинських ополченців.

Ольгерд, як і будь-який європейський полководець того часу, вивчав римську бойову тактику. Але не всякий воєначальник застосовував її на полі бою. Альгерд застосував. На самому Уланова поле великий князь розмістив п’ять хоругв. У центрі він поставив корогва свого сина Андрія, праворуч від неї хоругви Олександра і Федора Коріатовичів (найближча до центру була пішої, крайня – кінної). Зліва від Андрія перебували хоругви двох інших Коріатовичів – Юрія та Костянтина. І тут та з них, що стояла ближче до центру, була пішої, а крайня – кінної. Ці хоругви вишикувалися на манер «серпа». Два передніх ряду були зімкнуті, тоді як наступні розходилися подібно до променів сонця, утворюючи «коридори» між хоругвами.

Таким чином, у центрі поля встали три піші хоругви (12 тисяч вояків). Найпершими стояли вояки зі списами у важких латах, зі списами, вставленими в лунки. Списники повинні були стримати атаку татарської кінноти. Списи, встановлені в землі (в лунках) під кутом в 60 градусів, володіли неймовірною стійкістю. Вони могли наколювати людей і коней, немов жуків голками. Стіна копій була практично непереборної для кінноти.

За ними на видаленні 30-40 метрів знаходилися декілька рядів арбалетників. Кожного стрільця обслуговували 3-4 людини, які допомагали перезаряджати зброю і приховували стрільців щитами від ворожих стріл. Вони теж були в обладунках. Нарешті, в 40-50 метрах за арбалетниками стояли воїни в кольчугах, озброєні важкими дворучними мечами.

Піхоті було наказано битися, не сходячи з місця. Будь-яке різкий рух загрожувало руйнуванням ладу, і татарська кіннота могла скористатися цим моментом для прориву.

Крім того, позаду піхотинців литвини поставили кілька метальних машин, які стріляли дротиками, важкими болтами і каменюками. Дротики випускалися залпом, купчасто вражаючи кінноту супротивника (один наконечник такого дротика знайшли на березі Сниводі школярі з села Воронівці, зараз він знаходиться в музеї Н. Дороша).

Фланги піхоти прикривали хоругви легкої кінноти, одна зліва, інша справа.

Військо ополченців з Волині (8-10 тисяч чоловік), під командуванням свого сина Володимира, Ольгерд розмістив ще далі за лівим флангом. Це рівне поле між нинішніми селами Лозна та Воронівці, посеред якого протікає струмок Батіжок. Нині його називають Володимировим полем.

Тут ополченці, розтягнувшись вздовж струмка, створили суцільну лінію оборони. Воїни стояли в 12-16 рядів на манер македонської фаланги. У перших двох рядах у них були списи завдовжки два метри, у наступних двох – чотириметрові, в п’ятому та шостому ряду – шестиметрові. Ці списи, вкопані тупими кінцями в лунки, всі разом утворили непереборну сталеву щетину. В інших 6-10 рядах люди були озброєні по різному, в тому числі луками зі стрілами. При такій побудові кожен воїн, захищений обладунками від стріл, міг успішно діяти списом, навіть не маючи серйозної бойової виучки.

Головне завдання ополченців князя Володимира полягала в тому, щоб не дати татарам здійснити обхідний маневр з лівого флангу, де місцевість дозволяла це зробити, і вийти в тил головним силам Ольгерд. У ході битви татари дійсно спробували вдарити в лівий фланг. Великий князь, побоюючись за лівий фланг, посилив ополчення кінним загоном добірних воїнів зі своєї особистої дружини.

У великій густий гаю, розташованої ліворуч від Владимирова поля, Ольгерд влаштував засідку. Об’єднані кінні хоругви пінського князя Патрикея Наримунтовича і Заславського князя Михайла Євнутовича (всього до 6000 вершників), у вирішальний момент бою повинні були розсікти головні сили татар і тим самим вирішити результат бою. Таку ж тактику через 18 років застосували на Куликовому полі сини Ольгерд – Андрій і Дмитро.

Свою ставку великий князь розташував зліва і позаду гаї з засадним загоном, на високому пагорбі, відомому зараз під назвою «Княжа гора» З його вершини Ольгерд міг бачити розташування своїх військ на обох ділянках і своєчасно втручатися в хід бою. При ньому перебувала група кінних воїнів з його особистої дружини. У разі виникнення безпосередньої загрози своїй безпеці князь міг швидко залишити пагорб і віддалитися.

Ось як описала побудова війська ВКЛ у своїй книзі «Спис Ольгерда» білоруська письменниця Ольга Іпатова: «Цей мішок пани-рада називали« підковою ». Війська, розділені на хоругви, мали стояти таким чином, щоб фланги далеко висувається вперед, а основні сили перебували в центрі дуги.

Початкові кінці підкови займали Каріатовічі, як найдосвідченіші воїни. Федір, який отримав Гомель, мав стояти на найнебезпечнішому правому фланзі разом з братом Олександром, на лівому – Костянтин і Юрій. Син же Андрій, який нещодавно отримав у спадок Трубчевск, став поруч з маршалком, в центрі. Тут же були встановлені метальні машини (куші), які закидають татар камінням і залізними болтами. Такі болти пробивали товсту шкуру татарських каптанів, легко, як ніж крізь масло, пробивали голову навіть через шкіряну шапку. Кінними загонами командували Пінський князь Петрик Нарімонтович і Заславський – Михайло Євнутович, обидва відмінні наїзники і хоробрі воїни.

… Особливо турбувало Ольгерда місце біля струмка (Батіжок – В.Т.), що впадав у Сниводі. У віщому сні він бачив, як наливалася кров’ю вена на його лівій руці, і вона збігалася з хоругв, яку має очолювати його син Володимир, князь київський. Тут будуть великі втрати і тому, незважаючи на протест Володимира, він дав йому ще й загін зі своєї особистої охорони».

Підготовка до бою зайняла приблизно 15 днів. Невеликий сторожовий татарський загін, що знаходився у Хмільнику, в бойові дії не вступав. Його командир послав лише гінців до Перекопу повідомити про те, що литвини готуються до битви на Сниводі.

Татарська кіннота рухалася з декількох напрямів: Кримська орда і Перекопська орда з Приазов’я, а Ямбалуцкая орда (хана Димитрієм) йшла з низовий Дунаю.

Війська ханів Кутлубуга і Качубея минули Христинівку, Дашів, Іллінці, пройшли Калинівку, йдучи до Глинську. Напоївши коней, татари влаштували в районі Глинська нічний бівак, де готувалися до бою. Глинськ знаходився в одному переході від місця битви, що виключало раптовий напад, крім того, там протікала річка (Пустолова), де можна було поїти коней.

Скільки воїнів могла виставити одна орда? За розрахунками істориків, в ній зазвичай було до 8-10 тисяч кіннотників. У підсумку виходить 25-30 тисяч. Навряд чи був правий Д.І. Яворницький, який писав про 100-тисячному війську татар.

Якщо врахувати час виступу Ольгерд в похід і середню швидкість пересування кінного воїна (з урахуванням відпочинку) виходить, що татари підійшли в середині вересня: 15-16 числа.

І почався бій….

ef7caf6-sv-sxema-1-У день пресвятої Богородиці стояла сонячна, ясна погода. Схід сонця, згідно з календарем, в той день почався в 6:00 34 хвилини.

Вранці вдалині, з боку Глинська і Хмільника, стали згущуватися хмари пилу. Потім почулося іржання десятків тисяч коней. Незабаром з’явилися хани Качубей, Кутлубуга і Димитр з військами і свитами.

Вони побачили в середині поля Литвинських воїнів в обладунках зі списами (фалангу), а на крилах – кінноту. У самому центрі розташування військ тріпотів стяг великого князя.

Битва почалася …

Князь Володимир на лівому фланзі першим прийняв бій. На його ополченців обрушилася орда хана Качубея. Але русини стояли на смерть. Татарської кінноти не вдалося подолати кам’янисті береги Батіжка.

Побудова Литвинської хоругв «підковою» на Уланова полі не дозволило татарам нанести сильний удар у фланг і зайти в тил. Ханам Кутлубугу і Димитру довелося почати атаку по лінії фронту. Поступово в бій вступили всі хоругви.

Ольгерд протягом декількох годин брав повідомлення: «Володимир прийняв бій», «Володимир тримається», «хан Кутлубуга пішов в атаку», «хан Димитр теж послав вперед своїх кіннотників» … На очах танули ряди списоносців. Пора вводити в бій засадні полки. Великий князь скомандував: «Кінноту – вперед!».

Вершники князів Патрикея та Михайла вилетіли з лісу і збоку врубилися в саму гущу татарського війська, розрізаючи його надвоє. Одночасно пішли в атаку кінні хоругви Коріатовичив. Татари не витримали подвійного удару і почали тікати. Втім, пішим тікати було нікуди. Вони кидали зброю і здавалися в полон. Кінні безладно поскакали в степ. За ними погналися Литвинські кіннотники. Коли вони зникли за горизонтом, великий князь скомандував «відбій!»

І тут тисячоголосе «Віват!» Прозвучало з усіх боків величезного поля: «Віват!» … «Віват!» … «Віват!» … Радість охопила воїнів.

Кіннота не чула цього гучного хору. У наступні дні кінні загони литвинів перейшли Дністер і досягли гирла Дунаю, міцно закріпивши свою перемогу.

Матей Стрийковський писав: «Після цієї битви литва і русини зібрали кілька десятків стад татарських коней і верблюдів …».

Піші воїни, втомлені після бою, але окрилені перемогою, йшли до річки і до струмка, омивати рани, втамовувати спрагу. Тут же литвини і русини обіймалися, радіючи своїй перемозі …

Кам’янисте дно річки зберігає пам’ять про ці події ось уже 650 років. А свічка, запалена князем Ольгерд на Княжій горі у стопи ікони Божої матері, не гасне донині

***

Історичне значення цієї битви важко переоцінити. Ординці вперше зазнали настільки нищівної поразки. Землі в межиріччі Дону і Дніпра вийшли з-під їх підпорядкування. Київ татари залишили без бою, і Ольгерд дійсно посадив там свого сина Володимира, однак після битви, а не до неї.

Під владою ВКЛ виявилася величезна територія, населена слов’янами (Київщина, вся Волинь і все Поділля). Утворене на уламках Золотої Орди Кримське ханство на деякий час стало данником і союзником великого литовського князя.

Троє братів Коріатовичив з чотирьох стали намісниками великого князя в Подільській землі, щоб «боронити» її від татар. Кожен побудував для себе резиденцію. Ними стали міста Смотрич, Бакота і Кам’янець-Подільський.

У битві багато воїнів отримали поранення і каліцтва. Брати – Коріатовичі, ставши намісниками в Подолії, роздавали їм відвойовані землі. Згідно Сіцінському, ми маємо право вважати, що селище Лозна заснували після 1362 учасники битви на Синій Воді.

Дореволюційний вчений-археолог Єфімій Сіцинський писав, що жителі села Лозна – вихідці з Білої Церкви. Ймовірно, ці воїни заснували і інші довколишні селища. У «Працях ХI Археологічного з’їзду в Києві» (1901 р.) було опубліковано цікаве повідомлення Сіцинського: «… У Воронівці на річці Снивода є два розораності кургану, один в Терешполь на Чорному шляху, один в нинішній Лозно поблизу Чорного шляху. Татари відступали по Чорному шляху і несли величезні втрати ».

Ім’я нашого великого предка князя Ольгерд має бути оцінений по достоїнству і внесено в списки великих людей, що складаються ЮНЕСКО. Вічна пам’ятати і воїнам, що полеглі в битві …

Валентин Тимошенко,

голова історичного центру імені князя Ольгерд в Мінську,

1. Літопис Красиньського – умовна назва рукописної копії скороченого варіанту загальнодержавного літописного зводу ВКЛ. Вона створена у другій половині XVI століття. Зберігалася в бібліотеці графів Красиньський у Варшаві, звідси назва. (Опублікована в «Полном собрании русских летописей – ПСРЛ (том 35, Москва, 1980)).

2. Густинський літопис – українська літописний звід, доведений до 1597 року. Так названа копія, яка зберігалася в Густинському монастирі на Полтавщині. опублікована в ПСРЛ, том 2 (СПб, 1847).

3. Киркор А. К. «Живописная Россия». 1882, с. 79

4. Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. Т. 1. Мн. 2005.

5. К. Тарасов, «Память в легендах: Фигуры беларуского прошлого». Минск, 1990

6. Любартов (нині Любар), районний центр у Житомирській області, розташований на мальовничій річці Случ. Восени 2006 року місто відзначило 680-річчя. У 1362 році в Любартовим знаходилася ставка князя Ольгерд. Тут він завершив останні приготування до сутички з ординцями. /

7. Багацький. Л. «Мамай. Четыре битвы». М, 2004.